Батькам виховання без насильства

https://rada.info/upload/users_files/26359075/133022771a739559f8b91e44a892bc03.jpg

ВИХОВАННЯ БЕЗ НАСИЛЬСТВА

Фізичне насильство у родині – негідний приклад для дитини!

Сьогодення висуває перед суспільством, системою освіти, батьками важливі завдання – формування людей завтрашнього дня, тих, хто далі вершитиме долю країни, визначатиме її обличчя. Яким же він має бути – громадянин України? Людиною високих моральних якостей з широким світоглядом, вільною, незалежною, відкритою, гуманною. Справді, такою ми б хотіли бачити нашу зміну. Але чи забезпечують система виховання, традиції, що існують, формування саме такої особистості?

Застосування насильства щодо дитини як загальноприйнятого виховного засобу – дуже делікатна та болюча тема.

Чого ж можна навчити дитину биттям?

По-перше, у дитини формується стійке переконання: насильство – найкращий та єдиний спосіб досягти бажаного та судження: коли я стану дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму. А коли хтось із дітей, страждаючи від побиття, і запевняє себе, що ніколи не каратиме власних дітей, то, ставши дорослим, рідко реалізує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шляхом, прокладеним крізь століття його предками.

По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання – мене б’є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а згодом може яскраво проявитися в дорослому віці у таких формах поведінки, як мазохізм – б’є мене, тобто любить; садизм – люблю, себто маю право бити; й садомазохізм — прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насильства у стосунках між людьми.

Крім того, биття може призвести до пробудження ранньої дитячої сексуальності – дитина, яка відчула під час побиття оргазм, надалі провокуватиме батьків до акту екзекуції, щоб знову відчути сексуальне задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жорстокості та болю у майбутньому може стати для людини нормою життя.

По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (за реальним або помилковим звинуваченням) значущі для неї люди – батьки, може виникнути агресія – мотивована деструктивна поведінка, яка суперечить нормам людського співіснування, завдає фізичної шкоди людям або стає причиною їхнього психологічного дискомфорту. Ця поведінка провокується ненавистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнався, щоб уникнути покарання. Або інша протилежність – аутоагресія – агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та наркоманії, а подекуди й до крайньої форми — суїциду. «Я поганий, бридкий, мене немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу,» — так розмірковує людина, яка зважилася накласти на себе руки.

Чому батьки вдаються до фізичних покарань?

Якби люблячі батьки знали про можливі наслідки своїх виховних зусиль, чи стали б вони фізично карати свою дитину? Здавалося б, відповідь очевидна.

Проте, на жаль, навіть ті дорослі, які здогадуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього. Які ж причини такої поведінки?

  • стійке переконання, що так роблять УСІ, жодна дитина, мовляв, не виросла без фізичного покарання, нас у дитинстві били, але ж ми виросли нормальними людьми;
  • відчуття власної неспроможності змінити поведінку дитини. У стані роздратування, розгубленості обирають найперше, що спадає на думку — фізичне покарання дитини з благородною виховною метою;
  • безкарність дорослого перед дитиною.

Потім, уже після того, як акт фізичного покарання відбувся, батьківські роздуми з цього приводу можуть іти різними шляхами:

  • звинувачення – дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила поганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
  • самообман – чим дужче покараєш (так, щоб запам’ятала), тим імовірніше, що дитина такого більш ніколи не скоїть. І справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повторюється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. Поведінка дитини у цьому разі не змінюється, вона отримує урок – погане слід робити так, щоб тебе не викрили;
  • самовиправдання – не утримався, в усьому винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не повторилося чи хоча б траплялося якнай-рідше, і висновок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;
  • каяття – визнання провини перед дитиною та намагання вибачитися перед нею.

Буває, що каяття стає останньою краплею для остаточного прийняття батьками рішення: «Більше ніколи не підніму руку на сина». Надалі відбувається величезна внутрішня робота дорослого над собою з метою знаходження та застосування інших – ненасильницьких методів впливу на дитину.

Проте, якщо систематично виникає замкнене коло: побив – покаявся – вибачився (не обов’язково на словах, показною ніжністю та пестощами, задобрюванням подарунками, дозволом робити те, за що нещодавно карали) – знову побив – є небезпека виростити зі своєї дитини асоціальний елемент, злочинця, в окремих випадках – навіть маніяка. За невизначеної батьківської позиції у дитини збиваються соціальні орієнтири, він не може зрозуміти, чого ж від нього вимагають батьки. Схвалюють і карають за ті самі вчинки. Цей шлях значно гірший за той, коли батькі упевнені у справедливості фізичного покарання у виховних цілях і застосовують його.

Якби люблячі батьки, перш ніж ударити дитину, замислилися над тим, що злочинці теж родом з дитинства й що фізичне насильство може призвести до формування у ріднесенького чада злочинних схильностей агресивності, мстивості, брехливості, зухвалості, замкненості… Саме про це чимало написано в підручниках з кримінальної психології, та й психологи дійшли висновку, всі злочинці у дитинстві/підлітковому віці зазнавали насильства.

Отже, батьку/матері, який/яка замахнувся/лась на сина чи доньку, варто поміркувати: чого я хочу домогтися? Змінити небажану поведінку дитини чи продемонструвати «хто в домі хазяїн» та відігратися на ній за непокору або прояв власної думки, бажання відстояти власні цінності? Якщо мета — боротьба з непокорою, то це нічого спільного з вихованням не матиме, а буде лише відстоюванням свого домінантного становища, що лягає на совість батька/матері, бо тим самим він/вона дає дитині яскравий приклад торжества насильства. І не має значення, про що йдеться, — про грубу фізичну силу чи витончене моральне покарання.

Любити дитину – зовсім не означає завжди й у всьому їй потурати та схвалювати будь-яку її поведінку. Небажану поведінку обов’язково треба коригувати, і тут, без сумніву, необхідні й суворість, і вимогливість, і безкомпромісність. Не варто забувати, що, крім рук, якими можна побити дитину, у батьків є: погляд, голос, міміка, жести, інтонація, тембр, ритм, поза, мова тіла – ті інструменти виховання, які допоможуть обійтися без фізичного насильства.

Особистісно-орієнтована освіта, яка вже кілька десятиліть декларується державною освітньою системою, на практиці пробуксовує, тому що першочергове значення надається академічним знанням дітей, а у виховному аспекті тримається курс на виправлення хиб виховання, а не на формування суспільного світогляду як поваги до особистості людини незалежно від її віку.

Діти – не вроджені анархісти, і їм не потрібна безмежна свобода, як вважають деякі батьки. Навпаки, щоб відчувати себе комфортно та захищено, дітям необхідні рамки та межі дозволеного. Тому вони з готовністю підкоряються суспільним правилам та законам і бурхливо протестують проти необгрунтованих проявів насильства з боку люблячих батьків. Ймовірно, їхній незахаращеній буттям свідомості відкрито більше, ніж розуму битих батьків: повага до особистості й насильство над нею — не сумісні речі.

Updated: 26.06.2020 — 12:24